Пока это рассказ. Не знаю, смогу ли я развернуть его в нечто большее (о причинах после выкладки текста)...
И еще - рассказ этот возник сначала на украинском, поэтому если я буду (сумею) его продолжать, то также на двух языках паралельно. Украинский текст размещу отдельными постами - уверен, на ВВВ много хорошо владеющих украинским, поэтому правки, тапки и прочие пригодные для метания предметы с благодарностью приму по обоим вариантам.
Баллада о доблестном казаке Иванке.
Сообщений 1 страница 10 из 40
Поделиться121-10-2012 09:00:28
Поделиться221-10-2012 09:01:34
Баллада о доблестном казаке Иванке.
- Кажись, оторвались, - сказал атаман негромко, словно сам себе, остановив взмыленного коня на вершине небольшого пригорка. Но остановившийся рядом его джура Иванко услышал, даже несмотря на тяжелое и громкое дыхание своей лошади. Он вообще научился слышать атамана практически всегда – тот частенько отдавал распоряжения вполголоса, а иногда и еще тише. Не в бою, конечно – тогда-то его голос перекрывал любую сечу, направляя казаков в лихую атаку на супостата. Ну или командуя отступление, как сегодня – слишком силы были неравны, их небольшой отряд неожиданно столкнулся с вышедшей из другой балки татарской сотней…
Впрочем, казаки показали себя вполне достойно, тут же дружной, хоть и небольшой, лавой атаковав не успевших развернуться в боевой порядок неприятелей. И хоть тех было вдвое больше, сумели их частью порубить, частью рассеять, и прорваться. Хотя и сами потеряли чуть не половину своих…
Тем временем на пригорке, вокруг атамана, останавливались все новые подьезжающие казаки, многие из которых были уже без заводных лошадей, потерянных в схватке, и почти все – ранены, некоторые довольно сильно. Но с коней никто не слезал – команды не было. Атаман по-прежнему осматривал ту часть степи, откуда они прискакали только что, и откуда можно было ожидать преследователей. Хоть солнце ощутимо клонилось к западу, видно было еще вполне отчетливо, чтобы разглядеть чужих всадников хоть у самого горизонта. Никого не разглядели, впрочем, и ватажок скомандовал привал. Казаки тут же первым делом помогли самым тяжелораненым слезть с лошадей – некоторых буквально снимали на руках – и принялись перевязывать, а скакунов отпустили пастись на противоположный склон, чтобы их не было видно издалека.
Несколько самых опытных и уважаемых казаков направились к командиру, но речей никаких не заводили - негоже вперед батьки лезть. Атаман пока тоже молчал, мозговал. Тем временем Иванко прошелся между всеми воинами, замечая состояние каждого, и тоже подошел к старшине, готовый доложить, сколько казаков ранены легко, сколько тяжело, сколько невредимы – Иванко тоже был в их числе, потому что мчался на врага чуть позади атамана, и практически только добивал успевших увернуться из-под его тяжелой руки противников - и скольких они потеряли. Погибших, впрочем, было меньше чем показалось молодому джуре сначала – всего полтора десятка, а вовсе не половина отряда. Но Иванко тоже не стал что-либо без спросу говорить атаману, почтительно остановившись неподалеку от него, за спинами старых казаков.
- На ночь встанем вон в том лесочке неподалеку, в балке, - недолгое время спустя решил атаман, показав рукой в нужную сторону. Такое распоряжение ни у кого из старшины вопросов или возражений не вызвало, все понимали необходимость отдыха, особенно для раненых. – Целые и легкораненые посменно охраняют, остальные отдыхают. Иванко, сколько казаков ранены?
- Шестеро тяжело, батьку, и еще восемь не так сильно, - тут же ответил джура, - а задеты так почитай что все…
- Задеты – то для казака не преграда ни в бою, ни в походе. Ладно, выдюжим с Божьей помощью, - он широко, размашисто перекрестился, и казаки дружно, истово повторили жест вслед за атаманом. – А тебе, Иванко, будет служба особая. Конь твой немного отдохнет, да и ты тоже – да и отправишся за подмогой. Татары нас так не оставят – искать будут, пока не найдут… Пойдешь почти точно на полночь, примерно к утру дойдешь к дубу приметному, на могиле растет там. Старый, здоровенный… От него – на восход, дня за два до наших и доберешся. А мы следом пойдем, только медленнее… Ясно?
- Ясно, батьку! А что за дуб такой?
- Да дуб как дуб. Хотя и слышал я как-то… Впрочем, ничего там нет особого – таких дубов немало я видал на веку.
- Или вот что – бери моего заводного, на нем скачи, - видно, эта мысль только что пришла атаману, и была признана здравой. – Он посвежее, да и более выносливый, быстрее доберешся. И от татар легче на нем уйти можно, если все же встречи с погаными не избежишь. Хотя ты парень везучий – из османского плена выбраться, да домой невредимым вернуться редко кому удавалось. И на это твое везение я очень надеюсь! – последнее атаман говорил уже для старшины, похоже – некоторые из казаков начали хмуриться, не очень довольные, видимо, что такое важное дело поручают молодому да зеленому. Но атаман знал, как людей к своему решению расположить – после таких слов недовольства больше не было. У старшины, но не у Иванка. Нет, ночь проскакать после дня в седле ему было не сильно в тягость – дело в другом…
- Батьку, дозволь на моем Гнедке отправиться! Он ко мне привычный, да и я его норов хорошо знаю!
- Коли так – бери его заводным, одвуконь поскачешь! – решил атаман. И просьбу уважил, и на своем настоял. – Ну, с Богом!
Отредактировано РОMAH (21-10-2012 11:08:46)
Поделиться321-10-2012 09:03:24
Дума про хороброго (звитяжного?) козака Іванка.
(украинский вариант)
- Здається, вдалося відірватися, - сказав отаман неголосно, немов до себе, зупинивши змиленого коня на вершині невеликого пагорба. Але його джура Іванко, що зупинився поруч, почув, навіть незважаючи на важкий та гучний подих свого коня. Він узагалі навчився чути отамана практично завжди - той частенько віддавав розпорядження напівголоса, а іноді і ще тихіше. Не в бою, звісно - тоді-то його голос перекривав будь-яку січу, направляючи козаків в завзяту атаку на супостата. Ну або командуючи відступ, як оце сьогодні - занадто сили були нерівні, їх невеличкий загін несподівано зіткнувся з татарською сотнею, що вийшла з іншої балки...
Втім, козаки показали себе цілком гідно, тут же дружньою, хоч і нечисленною, лавою атакувавши ворогів, що не встигли розгорнутися в бойовий порядок. І хоч тих було вдвічі більше, зуміли їх частиною порубати, частиною розсіяти, і прорватися. Хоч і самі втратили ледь не половину своїх...
Тим часом на пагорбі, навколо отамана, зупинялися все нові козаки, що під'їжджали верхи, багато з них були вже без заводних коней, втрачених в сутичці, і майже всі - поранені, деякі досить сильно. Але з коней ніхто не злазив - команди не було. Отаман пильно оглядав ту частину степу, звідкіля вони щойно прискакали, і звідки можна було чекати переслідувачів. Хоч сонце відчутно хилилося до заходу, видно було ще цілком виразно, щоб розгледіти чужих вершників хоч біля самого обрію. Нікого не вгледіли, втім, і ватажок скомандував привал. Козаки тут же першим чином допомогли найбільш важко пораненим злізти з коней - декого буквально знімали на руках - і стали перев'язувати рани, а скакунів відпустили пастися на протилежний схил, щоб їх не було видно здалеку.
Кілька найдосвідченіших і поважаних козаків підійшли до командира, але розмов ніяких не розпочинали - негоже поперед батька лізти. Отаман же теж мовчав, мізкував. Тим часом Іванко пройшовся між усіма воїнами, помічаючи стан кожного, і теж підійшов до старшини, готовий доповісти, скільки козаків поранено легко, скільки важко, скільки ж майже неушкоджені - Іванко теж був серед їх числа, бо мчав на ворога трохи позаду отамана, і практично тільки добивав встигших ухилитися з-під його важкої руки супротивників - і скількох вони втратили. Загиблих, втім, було менше ніж здалося молодому джурі спочатку - усього півтора десятка, а зовсім не половина загону. Втім, Іванко теж не став щось без попиту доповідати отаману, шанобливо зупинившись недалече від нього, за спинами старих козаків.
- На ніч встанемо он у тому лісочку неподалік, у балці, - невдовзі по тому вирішив отаман, показавши рукою в потрібну сторону. Таке розпорядження ні в кого зі старшини питань або заперечень не викликало, всі розуміли необхідність відпочинку, особливо для поранених. - Вцілілі та легкопоранені почергово на чатах, інші відпочивають. Іванку, скільки козаків поранено?
- Шестеро важко, батьку, і ще вісім не так сильно, - тут же відповів джура, - а зачеплені так вважай що всі...
- Зачепили - то для козака не перешкода ні в бою, ні в поході. Гаразд, подужаємо з Божою допомогою, - широко, розмашисто перехрестився, і козаки слідом за отаманом. - А тобі, Іванку, буде служба особлива. Кінь твій трохи відпочине, та й ти теж - та й вирушиш за підмогою. Татари нас так не облишать - шукати будуть, доки не знайдуть... Поскачеш майже точно на північ. Як виїдеш до сутінків, то вранці дістанешся до дуба прикметного, на могилі росте там. Старий, здоровенний... Від нього - на схід, та за два дні до наших і дістанешся. А ми слідом підемо, тільки повільніше... Ясно?
- Ясно, батьку! А що за дуб такий?
- Та дуб як дуб. Хоча і чув я якось... Втім, нічого там немає особливого - таких дубів чимало я бачив на віку…
- Або ось що - бери мого заводного, на ньому скачи, - видно, ця думка щойно прийшла отаману, і була визнана слушною. - Він свіжіший, та й витриваліший, швидше доберешся. І від татар легше на ньому відірватись зможеш, якщо все ж зустрінеш. Хоча ти хлопець везучий - з османського полону вибратися, та додому неушкодженим повернутися рідко кому вдавалося. І на це твоє везіння я дуже сподіваюся! - Останнє отаман говорив уже для старшини, схоже - деякі з козаків почали супитися, не дуже задоволені, мабуть, що таку важливу справу доручають молодому та зеленому. Але отаман знав, як людей до свого рішення прихилити - після таких слів невдоволення більш не було. У старшини, проте не в Іванка. Ні, ніч проскакати після дня в сідлі йому було зовсім не в тягар - справа в іншому...
- Батьку, дозволь на моєму Гнідкові відправитися! Він до мене звичний, та й я його норов добре знаю!
- Коли так - бери його заводним, одвокінь поскачеш! - вирішив отаман. І прохання вшанував, і на своєму наполіг. - Ну, з Богом!
Отредактировано РОMAH (24-10-2012 08:07:55)
Поделиться421-10-2012 09:04:24
2.
…Луна то показывала свой серебристый лик между белесых туч, то проглядывала сквозь них белесым же округлым и расплывчатым пятном. И вокруг все постепенно становилось каким-то молочным, словно воздух собрался становиться киселем, но никак не решался. «Это же не тучи - туман» - подумалось Иванку как-то безразлично, усталость все же сказывалась. Но кони трусили вперед достаточно резво и бодро, не отвлекаясь на туман – видимо, им он не мешал. Впрочем, молодому казаку подремывать в седле туман тоже не мешал, даже наоборот. Только постоянно тревожащая мозг мысль «не заплутать бы, выйти к дубу!» не давала гонцу расслабиться полностью в седле да поспать.
Туман тем временем становился все гуще, и даже топот копыт снова идущего заводным Гнедка (Иванко уже дважды пересаживался с одного коня на другого , попеременно давая отдых каждому) доносился до казака еле слышно. Зато послышались непонятно откуда идущие похрустывания, посвистывания, щелчки и что-то похожее на шепот, сначала еле слышные, но затем постепенно становящиеся все громче и сильней. В белом тумане начали мелькать какие-то темные тени, сначала расплывчатые и далеко, а затем все ближе и все отчетливей. Кони уже явственно пряли ушами, иногда вздрагивая от неожиданных звуков, и начали нервничать, но шли по-прежнему ровно, и видно поэтому – а еще может от усталости тоже – Иванко их состояние не почувствовал, подолжая дремать на ходу.
А слышались уже не только шорохи и шепот – то словно достаточно громкая речь на непонятном языке пробивалась сквозь ставший словно осязаемым туман, то какие-то вскрики, то будто грозное рычание невидимого зверя раздавалось совсем рядом… И когда дикий и громкий вопль неизвестно какого существа раздался совсем рядом – атаманов Вороной рванул вперед, и понес. Чуть не вылетевший спросонок из седла от такой неожиданности казак вцепился в повод изо всех сил – но этого явно было мало, чтобы остановить мощного скакуна. Не обращая внимания на всадника, вороной летел вперед словно черная пуля сквозь белый снег, и ничто, казалось, его не могло остановить. Иванко, вцепившись в поводья и крепко обхватив ногами коня, низко пригнулся к его шее, беспокоясь только об одном – «как бы не вышибли из седла ветки дуба на такой скорости!»
Никаких веток, впрочем, не было, только трава, местами погуще – и тогда подковы стучали очень тихо, почти неслышно, а местами словно объеденная овечьей отарой начисто, и тогда стук копыт был звонким и отчетливым даже в таком густом тумане. «Откуда этот туман, ведь лето на дворе» - удивился окончательно проснувшийся Иванко, но ответа ему не было, бешеная скачка продолжалась…
Из состояния полной отрешенности атаманского джуру вывело изменение положения его тела – голова стала выше, хоть он и продолжал лежать на шее коня. «Видимо, в горку пошли…» - совершенно без эмоций подумал казак, вымотанный изнурительной скачкой. Конь тоже почувствовал подъем, похоже, и стал потихоньку замедляться. Вскоре он уже шел рысью, и похоже вообще собирался перейти на шаг. А может и вовсе остановиться. Впрочем, и то и другое всадника вполне устраивало. Распрямившись в седле, Иванко попытался оглядеться, но окрестности вокруг были неразличимы в ночной темноте – луна зашла за горизонт, видимо. На всякий случай придержав успокоившегося коня, молодой казак прислушался – спереди и вроде немного выше отчетливо различался какой-то шелест. Конь снова, без команды всадника, пошел именно туда. И через несколько минут Иванко уже спрыгнул наземь у ствола могучего, в три-четыре обхвата, дуба. «Гляди, добрались таки! Теперь стреножить лошадок - и отдыхать до утра, пока не рассветет» - мелькнули мысли. Но Гнедка сзади не оказалось – только кусок повода оставался привязанным к седлу вороного.
«Ну, может нагонит…» - последнее что подумал казак, в изнеможении засыпая привалившись спиной к дубу.
Отредактировано РОMAH (21-10-2012 11:09:51)
Поделиться521-10-2012 09:05:40
2.
(украинский вариант)
... Місяць то з'являвся поміж білястих хмар, то проглядав крізь них білястою ж, округлою і розпливчастою плямою. І навколо все поступово ставало якимсь молочним, немов повітря забажало стати киселем, але ніяк не наважувалося. «Це ж не хмари - туман» - подумалося Іванку якось байдуже, втома все ж давалася взнаки. Але коні рухалися вперед досить жваво і бадьоро, не відволікаючись на туман - мабуть, їм він не заважав. Втім, молодому козаку дрімати в сідлі туман теж не заважав, навіть навпаки. Тільки постійно непокоїла мозок думка «не заблукати б, вийти до дуба!» Не давала гінцеві розслабитися повністю в сідлі, та поспати.
Туман тим часом ставав все густішим, і навіть тупіт копит Гнідка, що знову йшов заводним (Іванко вже двічі пересідав з одного коня на іншого, поперемінно даючи відпочинок кожному) долітав до козака ледь чутно. Зате почулися йдучі незрозуміло звідкіля хрустіння, посвисти, клацання і щось схоже на шепіт, спочатку ледь чутні, але потім поступово стаючи усе голосніше і сильніше. У білому тумані почали миготіти якісь темні тіні, спочатку розпливчасті і далеко, а потім все ближчі і все виразніші. Коні вже відчутно пряли вухами, іноді здригаючись від несподіваних звуків, і почали нервувати, але йшли як і раніше рівно, і мабуть тому - а ще може від утоми - Іванко їх стан не відчув, далі дрімаючи на ходу.
А чулися вже не тільки шарудіння й шепіт - то немов достатньо гучна говірка незрозумілою мовою пробивалася крізь ставший ніби відчутним туман, то якісь викрики, то наче грізне гарчання невидимого звіра лунало зовсім поруч ... І коли дикий і гучний крик невідомо якої істоти пролунав зовсім поруч - отаманів Вороний рвонув вперед, і поніс. Трохи не вилетівши спросоння із сідла від такої несподіванки, козак вчепився в повід щосили - але цього явно було мало, щоб зупинити могутнього скакуна. Не звертаючи уваги на вершника, вороний летів вперед немов чорна куля крізь білий сніг, і ніщо, здавалося, його не могло зупинити. Іванко, тримаючись за повіддя і міцно обхопивши ногами коня, низько пригнувся до його шиї, турбуючись лише про одне - «як би не вибили із сідла гілки дуба на такій швидкості!»
Ніяких гілок, втім, не було, тільки трава, місцями густіша - і тоді підкови стукали дуже тихо, майже нечутно, а місцями немов вискубані овечою отарою начисто, і тоді стукіт копит був дзвінким і виразним навіть в такому густому тумані. «Звідки цей туман, адже літо надворі» - здивувався Іванко, що остаточно прокинувся, але відповіді йому не було, скажені перегони тривали...
Зі стану повної відчуженості отаманового джуру вивела зміна положення його тіла - голова стала вище, хоч він і продовжував лежати на шиї коня. «Мабуть, в гірку пішли...» - абсолютно без емоцій подумав козак, вимотаний виснажливою гонитвою. Кінь теж відчув підйом, схоже, і став потихеньку сповільнюватися. Незабаром він уже йшов клусом, і схоже взагалі збирався перейти на крок. А може, і зовсім зупинитися. Втім, і те й інше вершника цілком задовольняло. Розпрямившись в сідлі, Іванко спробував озирнутися, але околиці навколо були невиразні в нічній темряві - місяць зайшов за обрій, мабуть. На всяк випадок притримавши коня, що майже заспокоївся, молодий козак прислухався - спереду і начебто трохи вище виразно чувся якийсь шелест. Кінь знову, без команди вершника, пішов саме туди. І через декілька хвилин Іванко вже зістрибнув додолу біля стовбура могутнього, в три-чотири обхвати, дуба. «Дивись, дістався таки! Тепер стриножити конячок - і відпочивати до ранку, поки не розвидніється» - майнули думки. Але Гнідка позаду не виявилося - тільки шматок поводу залишався прив'язаним до сідла вороного.
«Ну, може наздожене ...» - останнє що подумав козак, в знемозі засинаючи, привалившись спиною до дуба.
Поделиться621-10-2012 09:06:27
3.
Утро выдалось тихое и спокойное – вороной неторопливо бродил по склону чуть пониже, пощипывая травку, над небольшой речушкой у подножия холма гудели и звенели какие-то насекомые, а в лесочке на противоположном берегу негромко и беспечно пели птицы. Было довольно свежо, но не холодно. «Красота!» - воскликнул мысленно Иванко, встав на ноги и потягиваясь после сна. Да так и замер с вытянутыми вверх руками.
«Это куда же меня занесло?!! Ладно дуб – а речка, а лесок этот откуда в степи взялись? Да и трава под ногами совсем не степная – зеленая и сочная. И запахи… Нет, так не сухая степь пахнет, а сады вокруг села!»
Села, правда, никакого не было видно, или даже одинокого домика. «Что ж, придется искать хоть каких людей, только тихо и осторожно.»
Однако сделав ревизию своим припасам, казак немного погруснел – большая часть поклажи пропала вместе с потерявшимся конем, так что остался он совсем без еды. А из оружия сохранились только сабля, тонкий и изящный восточный кинжал да один пистолет, который постоянно был за поясом. Лук же остался приторочен к поклаже Гнедка, так что даже возможности подстрелить какую-то птицу на завтрак у джуры не было. Впрочем, для казака несколько дней впроголодь особой проблемой не казалось – главное, воды было вдоволь. Напившись и наскоро ополоснувшись в речушке, Иванко снова поднялся к дубу, и уселся под его кроной, задумчиво оглядывая окрестности – в какую сторону двигаться было совершенно непонятно. Солнце тем временем поднималось все выше, становилось теплее – но по-прежнему нигде в обозримом пространстве не было видно хоть какого-то движения. Если не считать иногда переходившего с места на место в поисках травы поаппетитнее вороного, конечно.
Так ничего и не решив, молодой казак снова поднялся на ноги, и неторопливо направился к речушке. Но не успел он спуститься и до середины склона, как из-за леса послышался резкий, хотя и не очень громкий, и явно призывный сигнал рога. Через несколько мгновений оборвавшись, вскоре он зазвучал снова – и успевший опять взбежать на вершину Иванко довольно точно смог определить направление, откуда раздавался призыв.
Быстро оседлав коня, казак вскочил в седло и, перебравшись через неглубокую речку с низкими, некрутыми берегами, галопом помчался к явно попавшим в беду людям. Но помчался не напрямую, через лес, где запросто можно было сломать ноги, а то и попасть в засаду – а огибая его, и притом не очень близко к опушке. За время скачки рог звучал еще раз, совсем коротко – и джура убедился, что направление держит правильное.
Но все равно он чуть не опоздал. За лесом оказалась дорога, не очень наезженная с виду, и на ней лежали пять или шесть трупов, некоторые в разноцветной одежде, а вооруженные кто чем четверо разного возраста и комплекции людей – но все довольно крепкого телосложения – теснили с трудом отбивавшегося от них каким-то огромным, по сравнению с привычной для казака саблей, и видимо тяжелым мечом… не человека даже, а какого-то железного существа. Хотя это человек, конечно – с удивлением понял Иванко, - только весь закованный в железо. Впрочем, пока он удивлялся, тело автоматически начало атаку, разгоняя коня и направляя его на сражающихся. Казаку осталось только вытащить из-за пояса пистолет и, прицелившись, выстрелить в одного из нападающих, наиболее близко подобравшемуся к одинокому воину. Но раздался только щелчок колесцового механизма… «Отсырел порох в тумане» - мелькнула у всадника мысль, пока он, отбросив бесполезный уже пистолет, выхватывал саблю. Ближайший к нему разбойник – почему-то именно так подумал о нападавших казак – уже успел развернуться к нему, и даже направить свою пику в его сторону. Но Иванко, уклонившись, рубанул его клинком, левой рукой уже направляя коня к следующем противнику. Но тот оказался проворнее, и хитрее – увидев судьбу напарника, не стал испытывать свою удачу, а воткнул копье в шею приближающемуся скакуну. Тяжело раненый вороной с отчаянным ржанием стал заваливаться в сторону, и казак с трудом успел соскочить на землю, на мгновение выпустив сражающихся из виду. Благо спрыгнул он в противоположную от противника сторону – иначе тот запросто мог успеть проделать с ним то же, что и с конем. Но время прошло – сейчас Иванко твердо стоял на ногах, и прекрасно видел все действия обоих нападавших. Обоих – потому что одного из разбойников обороняющийся тоже уже упокоил, видимо воспользовавшись некоторым переполохом во время неожиданной для тех атакой. И теперь один из оставшихся, по-видимому главарь, с мечом, уже сам с трудом отбивал атаки недавней жертвы, а второй пикой пытался поразить стремительно уклоняющегося молодого казака. Пытался, правда, не очень долго – сделав несколько обманных движений, джура подобрался к нему достаточно близко, чтобы достать его саблей. Ну и достал, не откладывая. И тут же повернулся к последней сражающейся паре – но разбойник уже падал, пронзенный насквозь мечом. Короткая для казака, но достаточно длинная для сражавшегося с разбойниками воина схватка завершилась.
Отредактировано РОMAH (21-10-2012 11:11:13)
Поделиться721-10-2012 09:07:15
3.
(украинский вариант)
Ранок видався тихим і спокійним - вороний неквапом бродив схилом трохи нижче, пощипуючи травичку, над невеликою річечкою біля підніжжя пагорба гуділи і дзвеніли якісь комахи, а в ліску на протилежному березі неголосно і безтурботно співали птахи. Було досить свіжо, проте не холодно. «Краса!», - вигукнув подумки Іванко, ставши на ноги і потягуючись після сну. Та так і завмер з витягнутими вгору руками.
«Це куди ж мене занесло?!! Гаразд дуб - а річка, а лісок цей звідки в степу взялися? Та й трава під ногами - зелена і соковита, зовсім не степова. І запахи... Ні, так не сухий степ пахне, а сади довкола села!»
Села, щоправда, ніякого не виднілось, чи навіть якого самотнього будиночка. «Що ж, доведеться шукати хоч якихось людей, тільки тихо і обережно.»
Однак зробивши ревізію своїх припасів, козак трохи засумував - більша частина поклажі пропала разом з конем, що загубився, так що зостався він зовсім без їжі. А зі зброї збереглися тільки шабля, тонкий та витончений східний кинджал, та один пістоль, що постійно був за поясом. Лук же залишився притороченим до поклажі Гнідка, так що навіть вполювати якусь птицю на сніданок джура не міг. Втім, для козака кілька днів упроголодь особливою проблемою не були - головне, води було вдосталь. Напившись і нашвидку ополоснувшись в річечці, Іванко знову піднявся до дуба, і всівся під його кроною, задумливо оглядаючи околиці - в який бік рухатися було цілком незрозуміло. Сонце тим часом піднімалося все вище, ставало тепліше - але як і раніше ніде в осяжному просторі не було видно хоч якогось руху. Якщо не рахувати вороного, звичайно, що іноді переходив з місця на місце в пошуках соковитішої трави.
Так нічого і не вирішивши, молодий козак знову піднявся на ноги, і неквапом попрямував до річечки. Але не встиг він зійти й до середини схилу, як з-за лісу почувся різкий, хоча і не дуже гучний, та явно закличний сигнал рогу. За кілька мить обірвавшись, незабаром він зазвучав знову - і Іванко, що встиг вибігти на вершину, досить точно зміг визначити напрямок, звідкіль лунав заклик.
Швидко осідлавши коня, козак скочив у сідло і, перебравшись через неглибоку річку з низькими, некрутими берегами, галопом помчав до людей, що явно потрапили у біду. Але помчав не направці, через ліс, де запросто можна було зламати ноги, а то й потрапити в засідку - а огинаючи його, і притому не дуже близько до узлісся. За час гонитви ріг зазвучав ще раз, зовсім коротко - і джура переконався, що напрямок тримає правильним.
Але все одно він мало не спізнився. За лісом виявилася дорога, не дуже наїжджена з вигляду, і на ній лежало п'ять чи шість трупів, деякі в різнобарвному одязі, а озброєні хто чим четверо людей різного віку і комплекції - але всі досить міцної статури - тіснили насилу чинившу їм опір якимось величезним, в порівнянні із звичною для козака шаблею, і мабуть важким мечем... не людину навіть, а якусь залізну істоту. Хоча це людина, звичайно - з подивом зрозумів Іванко, - тільки вся закута у залізо. Втім, доки він дивувався, тіло автоматично розпочало атаку, розганяючи коня і направляючи його на тих, що б'ються. Козакові залишилося тільки витягти з-за пояса пістоля і, прицілившись, вистрілити в одного з нападників, що найближче підібрався до самотнього воїна. Але пролунало лише клацання колісцьового механізму... «Відсирів порох у тумані» - майнула у вершника думка, поки він, відкинувши марний вже пістолет, вихоплював шаблю. Найближчий розбійник - чомусь саме так подумав про нападників козак - вже встиг розвернутися до нього, і навіть направити свою пику в його бік. Але Іванко, ухилившись, рубонув його лезом, лівою рукою вже направляючи коня до наступного супротивника. Та той виявився спритнішим і хитрішим - побачивши долю напарника, не став випробовувати свою удачу, а увіткнув списа в шию скакуну, що наближався. Важко поранений вороний з відчайдушним іржанням став завалюватися набік, і козак заледве встиг зіскочити на землю, на мить випустивши тих що б"ються з уваги. Добре що зістрибнув він в протилежну від супротивника сторону - інакше той запросто міг встигнути виконати з ним те ж, що і з конем. Але момент минув - зараз Іванко твердо стояв на ногах, і чудово бачив всі дії обох нападників. Обох - бо воїн, що оборонявся, одного з розбійників теж вже упокоїв, мабуть скориставшись деяким переполохом під час несподіваної для тих атаки. І тепер один з решти, мабуть ватажок, з мечем - вже сам насилу відбивав атаки недавньої жертви, а другий пікою намагався вразити молодого козака, що стрімко ухилявся. Намагався, правда, не дуже довго - зробивши декілька обманних рухів, джура підібрався досить близько, щоб дістати його шаблею. Ну і перечепив, не відкладаючи. І тут же повернувся до останньої пари, що билася - але розбійник вже падав, пронизаний наскрізь мечем. Коротка для козака, але досить довга для воювавшого з розбійниками воїна сутичка завершилася.
Поделиться821-10-2012 09:08:01
4.
Вытерев окровавленный меч об одежду поверженного противника, тот вложил его в ножны и, сняв с головы тускло блестевший, диковинной формы котелок, подошел поближе к казаку, и сдержанно, хотя и довольно низко, поклонился, прижав руку к груди. Дождавшись ответного поклона от несколько замешкавшегося Иванка – рассматривая доспех незнакомца, он поздно спохватился спрятать саблю – воин торжественно произнес:
- Вы безмерно мне помогли, сэр рыцарь, уничтожить шайку этих подлых разбойников, и я в долгу перед вами! Не соблаговолите ли вы назвать свое имя и титул?
Сначала Иванко ничего не понял, но потом в памяти всплыли как будто давно забытые слова речи тех иноземцев, с которыми он общался будучи в турецком плену – многие из них разговаривали на довольно похожем языке. И поэтому он ответил, стараясь говорить как можно проще:
- Я Иванко, оруженосец Антона Иртышца, атамана… командира отряда казаков, - произнеся последнее слово, джура снова запнулся, но затем повторил только что услышанное от собеседника, - отряда рыцарей. Я направлялся к другому отряду, но заблудился в ночном тумане. Не будет ли любезен сэр рыцарь сообщить, где мы находимся?
- О, разумеется – Сноттинхамшир!
- Мне неизвестно это название… Это город?
- Это графство, - и видимо заметив непонимание в глазах собеседника, добавил: - местность, земля…
- И в какой она стране?
- Сэр рыцарь, невозможно до такой степени заплутать в тумане! – глаза рыцаря блеснули негодованием.
- Я не очень хорошо вас понимаю. И не очень хорошо говорю на вашем языке. Но мне действительно очень важно это знать! – стараясь говорить максимально вежливо, ответил Иванко.
- О, прошу меня простить – я несколько возбужден после боя, и совершенно упустил из виду, что вполне возможны различные… обстоятельства… Это Англия!
- Англия? Но это… невозможно… - ошарашенно сказал казак, с трудом подобрав несколько слов для ответа. – Это же… - он замолчал, пытаясь припомнить, где именно находится эта Англия. Получалось неимоверно далеко…
Видя такое состояние своего спасителя, рыцарь совершенно уверился, что его не разыгрывают, и уж совершенно точно не насмехаются над ним. Поэтому он попытался расспросить собеседника об обстоятельствах, приведших к такому положению дел. Понимали они друг друга неважно, но кое-какое представление все же рыцарь составил. И был столь поражен этим, что тоже оказался в некоторой растерянности.
- Так ваша родина находится столь далеко, что добраться туда нужны многие годы. Да и в одиночку такой путь не проделаешь… Скажите, а родственники там у вас остались?
- Нет, мать и отец погибли при набеге татар, а моих младших братьев и сестру продали отдельно от меня, и что с ними – я не знаю.
- Татары – это кто? – поинтересовался воин.
- Степные кочевники, - ответил казак, и добавил – мусульмане.
- Но вы-то христианин? – почему-то голос рыцаря стал несколько взволнованным. Вместо ответа Иванко продемонстрировал собеседнику серебряный нательный крестик. Затем все же подтвердил:
- Да, христианин.
Рыцарь, внимательно рассмотрев крестик, надолго замолчал. Молчал и Иванко, обдумывая ситуацию, в которой оказался. По всему выходило – не было в его положении ничего хорошего…
Так они и сидели некоторое время рядом, на обочине неширокой дороги, на которой там и здесь лежали трупы людей и лошадей, валялось оружие – и молчали, думая каждый о своем. Затем, словно приняв какое-то решение, рыцарь степенно встал, повернулся к молодому казаку – и тот под его взглядом тоже непроизвольно встал – и произнес:
- Вы еще очень юны, и оказались в весьма непростой ситуации, без родственников, друзей и поддержки. В то же время вы храбрый и весьма умелый воин, а учитывая как вы примчались на помощь неизвестному вам человеку – у вас доброе и отзывчивое сердце. Я же, достигнув средних лет и определенного положения в обществе, не имею детей и самое главное – наследника. Поэтому, доблестный сэр рыцарь, я предлагаю вам – будьте мне сыном, а я стану вам отцом!
И замолчал, пристально глядя на Иванка, и ожидая его ответа. А тот тоже замер, ошарашенный таким предложением, и не в силах от неожиданности и эмоций от всех перенесенных за неполные два дня событий, сообразить что ответить опытному и бывалому воину. Молчание уже переходило все границы приличия, с точки зрения англичанина, но он все же терпеливо ждал, ничем не выказывая нетерпения. Наконец молодой казак решился:
- Я согласен… быть вашим сыном! – это, похоже, был наилучший выход в его положении.
- А я очень рад, что вы приняли это мое, возможно несколько поспешное, предложение! – с явным облегчением и радостью ответил англичанин. – Иве… У вас такое сложное, непривычное имя… Напишите его – мне будет несколько легче его запомнить!
Иванко нагнулся и кончиком кинжала, с трудом вспоминая латинянские буквы, нацарапал прямо в дорожной пыли свое имя. Рыцарь его внимательноего прочел, беззвучно шевеля губами. Затем, снова выпрямившись во весь рост, громко и торжественно сказал:
- Я, Седрик Сакс, перед лицом Бога и людей провозглашаю, что принимаю в свою семью храброго и достойного юношу Айвенго, и нарекаю его своим сыном и наследником, с закреплением за ним всех прав и обязанностей, проистекающих из такового звания, сам же обязуюсь быть ему достойным отцом!
И два совершенно не подозревавших о существовании друг друга еще пару часов назад человека крепко обнялись посреди недавнего побоища.
Поделиться921-10-2012 09:08:46
4.
(украинский вариант)
Витерши закривавлений меч об одяг поваленого супротивника, вклав його у піхви і, знявши з голови дивовижної форми наче казанок, що тьмяно блищав, підійшов ближче до козака, і стримано, хоча й досить низько, поклонився, притиснувши руку до грудей. Дочекавшись поклону у відповідь від Іванка, що дещо забарився - розглядаючи обладунки незнайомця, він пізно схаменувся заховати шаблю - воїн урочисто промовив:
- Ви безмірно мені допомогли, сер лицар, знищити зграю цих підлих розбійників, і я в боргу перед вами! Чи не будете ви люб'язні назвати своє ім'я і титул?
Спочатку Іванко нічого не зрозумів, але потім у пам'яті спливли давно забуті, здавалось, слова мови тих іноземців, з якими він спілкувався будучи в турецькому полоні - багато хто з них розмовляли досить схожою мовою. І тому він відповів, намагаючись говорити якомога простіше:
- Я Іванко, зброєносець Антіна Іртишця, отамана... командира загону козаків, - вимовивши останнє слово, джура знову запнувся, але потім повторив щойно почуте від співрозмовника, - загону лицарів. Я прямував до іншого загону, але заблукав у нічному тумані. Чи не буде люб'язний сер лицар повідомити, де ми знаходимося?
- О, звісно - Сноттінхамшир!
- Мені невідома ця назва ... Це місто?
- Це графство, - і мабуть помітивши непорозуміння в очах співрозмовника, додав: - місцевість, земля...
- І в якій вона країні?
- Сер лицар, неможливо до такої міри заблукати в тумані! - очі воїна блиснули обуренням.
- Я не дуже добре вас розумію. І не дуже добре розмовляю вашою мовою. Але мені дійсно дуже важливо це знати! - намагаючись говорити якнайчемніше, відповів Іванко.
- О, прошу мене вибачити - я дещо збуджений після бою, і зовсім випустив з уваги, що цілком можливі різні... обставини... Це Англія!
- Англія? Але це... неможливо... - ошелешено промовив козак, насилу спромігшись на декілька слів відповіді. - Це ж... - він замовк, намагаючись пригадати, де саме знаходиться ця Англія. Виходило неймовірно далеко...
Бачачи такий стан свого рятівника, лицар впевнився, що його не розігрують, і вже абсолютно точно не насміхаються над ним. Тому він спробував розпитати співрозмовника про обставини, що призвели до такого стану справ. Розуміли вони один одного неважливо, але деяке уявлення все ж лицар склав. І був цим настільки вражений, що теж дещо зніяковів.
- Так ваша батьківщина знаходиться настільки далеко, що дістатися туди справа не одного року. Та й наодинці такий шлях не подолати ... Скажіть, а рідні там у вас залишилися?
- Ні, мати й батько загинули при набігові татар, а моїх молодших братів і сестру продали окремо від мене, їх долі я не знаю.
- Татари - це хто? - поцікавився воїн.
- Степові кочівники, - відповів козак, і додав - мусульмани.
- Але ви ж християнин? - чомусь голос лицаря став дещо схвильованим. Замість відповіді Іванко продемонстрував співрозмовнику срібний натільний хрестик. Потім все ж мовив:
- Так, християнин.
Лицар, уважно розглянувши хрестик, надовго замовк. Мовчав і Іванко, обмірковуючи ситуацію, в якій опинився. По всьому виходило - не було в його становищі нічого хорошого...
Так вони і сиділи якийсь час поруч, на узбіччі неширокої дороги, на якій там і тут лежали людські та кінські трупи, валялася розкидана зброя - і мовчали, думаючи кожен свою думу. Потім, немов прийнявши якесь рішення, лицар статечно підвівся, повернувся до молодого козака - що під його поглядом теж мимоволі встав - і вимовив:
- Ви ще дуже юні, і опинилися в дуже непростій ситуації, без родичів, друзів і підтримки. Водночас ви хоробрий і вельми вправний воїн, а враховуючи як ви примчали на допомогу невідомій вам людині - у вас добре і чуйне серце. Я ж, досягши середніх літ і певного стану в суспільстві, обділений дітьми і щонайголовніше – не маю спадкоємця. Тому, звитяжний сер лицар, я пропоную вам - будьте мені сином, а я стану вам батьком!
І замовк, пильно дивлячись на Іванка, і очікуючи його відповіді. А той теж завмер, ошелешений такою пропозицією, і не в силах від несподіванки та емоцій від усіх перенесених за неповні два дні подій зміркувати, що відповісти досвідченому і бувалому воїну. Мовчання вже виходило за всі межі пристойності, з точки зору англійця, але він все ж терпляче чекав, нічим не виявляючи нетерпіння.
Нарешті молодий козак зважився:
- Я згоден... бути вашим сином! - Це, схоже, був найкращий вихід в його становищі.
- А я дуже радий, що ви прийняли цю, можливо дещо поспішну, мою пропозицію! - з явним полегшенням і радістю відповів англієць. - Іве... У вас таке складне, незвичне ім'я... Напишіть його - мені буде дещо легше його запам'ятати!
Іванко нагнувся і кінчиком кинджалу, насилу згадуючи латинянскі літери, нашкрябав прямо у пилюці своє ім'я. Лицар його уважно прочитав, беззвучно ворушачи губами. Потім, знову випроставшись на увесь зріст, голосно і урочисто промовив:
- Я, Седрік Сакс, перед обличчям Бога та людей проголошую, що приймаю в свою сім'ю хороброго і гідного юнака Айвенго, і нарікаю його своїм сином і спадкоємцем, із закріпленням за ним всіх прав і обов'язків, що випливають з такого звання, сам же зобов'язуюсь бути йому гідним батьком!
І двоє чоловіків, що зовсім не підозрювали про існування один одного ще декілька годин тому, міцно обнялися посеред недавнього побоїща.
Отредактировано РОMAH (24-10-2012 08:05:17)
Поделиться1021-10-2012 09:12:42
Вот собственно и все, что есть сейчас.
Рассказ этот написан на конкурс "Тени прошлого". Написан именно как рассказ, но в процессе обсуждения возникла мысля (а точнее - подсказал коллега Старый Империалист ) развернуть его в нечто большее. В приквел к роману В.Скотта "Айвенго", например.
Однако же с какой стороны браться за тайм-лайн к нему - я не очень представляю. Ведь если описывать все, произошедшее с Ричардом со времени его отплытия из Англии в конце 1189 г. (а действие рассказа должно происходить не ранее 1187-го, чтобы дать Иванке время на освоение непривычного вооружения и техники боя, а также влиться в рыцарское сообщество, познакомиться с Ричардом и стать его оруженосцем) - то до времени его возвращения обратно, до времени начала повествования в "Айвенго", событий будет столько, что хватит на эпопею во многих томах...